Реквієм
Вона залишиться в минулому із ним,
Бо памя’тає подих йому досі.
Не знає вітер, що було у них,
Як розпускала вона довгі коси.

Він йшов у вічність, у незнаний шлях.
Вона лишилась, щоб писати вірші.
І весь свій біль, що лився по щоках
Вона у них хотіла заключити...

Вона його чекала у ночах,
І росами вквітчала свої коси.
Він бачив вічність у її очах,
І памя’тає подих її досі.

Вона йому була як сенс життя –
Така мінлива і така прозора.
Він все б віддав за ті палкі вуста,
Й за очі, що нагадували зорі.

Віддав би все, щоб пригорнуть її.
Й почути голос, що співає зтиха..
Вона б хотіла повернуть той день,
Коли саму її в житті він лишив.

Кохання буде жити у серцях,
Коли настане й їх холодна осінь.
Та подолає вона вічний шях,
Бо лиш його вона кохає досі.